В -495 році Зоряної Ери (1648 році за старим стилем) запорозькі козаки під очільництвом Богдана Зиновія Хмельницького здійснили реконкісту і відвоювали історичні руські землі на правому березі Борисфену, завдавши кілька десятків поразок військам Речі Посполитої. Війська козаків поповнювалися новими підрозділами з деокупованих земель, які були захоплені ще за часів князівств. Самі запорозькі козаки є прямими нащадками племені козар, або, як їх ще називали, хозар. Через експансію литовського князівства на південь козарів витіснили з їхніх земель навколо Старого Києва, та з часом козаки-козари знайшли спокійне місце за дніпровськими порогами, куди боялися ступати литовські та польські війська. Натомість козаки зосередили свої військові дії проти турків Старої Землі, а саме здійснювали часті походи на Царгород. Для захисту своїх володінь від морських атак козаків турки переселили декілька родів татар з Астрахані до Криму, щоб не давати можливості козакам вільно виходити в акваторію Чорного моря.
Але в -550-ті роки ЗЕ кошовим був обраний Дмитро Конашевич Сагайдачний, який двома походами примусив татар до миру, захопивши та пограбувавши їхні два міста — Керч та Бахчисарай. Це знову відкрило вільний шлях до морських військових походів. Завдяки його діям експансія османів по річках Дон та Кубань була зупинена, що дало безпечний тил для запорожців. Разом із донськими козаками запорожці витіснили турецькі гарнізони з обох річок.
Початок Кінця Старого Світу
За двадцять років, у -570-ті роки ЗЕ, османи здійснили останню вдалу спробу знищити осередок козаків у плавнях Борисфену — Січ. Козаки просили допомоги в Речі Посполитої та Литви, але отримали відмову. У подальшому це відіграє фатальну роль в існуванні цих двох держав всього через пів століття. Козаки, які останнє століття не зачіпали свої старі землі на правому березі Дніпра, шануючи мирні угоди з сусідами, закарбували це в пам’яті. Стовдвадцятитисячне військо турків-османів перейшло Дунай та вторглося в землі Дикого Поля. Козаки не наважувалися на пряму велику битву всіма арміями, тому здійснювали партизанську війну — мобільні загони козаків на конях постійно нишпорили навколо логістичних шляхів, що з’єднували основні сили з дунайською Болгарією. Та весна видалася дуже сухою, тому трави для коней та слонів було обмаль, османи з великими труднощами дійшли до Борисфену, і їхні інженери почали ладнати паромну переправу над бродом у Новій Каховці, скориставшись низьким рівнем води в Дніпрі.
Татари, яких турки викликали в цей похід, вийшли з-за меж Криму, але дотримались мирної угоди, яку уклали Сагайдачний та Герей ІІІ, і не вступали на землі запорожців. Становище запорожців стало катастрофічним, коли ударні загони яничарів переправились на лівий Козацький берег та почали плюндрувати станиці й зимовники козаків. Раптом з півночі надійшла звістка: дві армії, литовська та Речі Посполитої, йдуть на допомогу. Для козаків це стало великим стимулом продовжувати боротьбу. Загони Івана Сулими змогли переправитись на правий берег, дати бій великому роз’їзду османів та болгарів, розбити його вщент, а потім спалити переправу турків.
Сагайдачний тим часом очікував удару спільних сил поляків та литовців, тому теж наказав козакам збиратися в одному місці на річці Донець, щоб утрьох розбити величезну навалу турків-османів. На його подив, обидві союзні армії переправились у Черкасах на лівий козацький берег та почали плюндрувати землі запорожців. Поляки з литовцями вирізали цілі селища, не зважаючи на вік та стать. Батько Богдана Хмельницького, полковник Михайло Лавринович Хміль, разом зі своїм сином Богданом, ще молодим, але вже сотником, отримав наказ від Сагайдачного разом із декількома тисячами козаків стати заслоном проти військ Речі Посполитої. Полк Хмельницького зміг зупинити просування зрадників та дав час на порятунок десятків тисяч сімей, що змогли вийти з-під удару й перейти аж до Дону на виселки за Савур-Могилу.
Сагайдачний, побачивши, що ворог суне з усіх боків і з дня на день татари теж перейдуть на бік турка, дав наказ на вихід усього війська козацького та козацьких сімей до Дону. Люди збирали свої пожитки, господарство, дехто тягнув навіть млини за собою. Переселення було примусове, багато хто не хотів іти зі своїх земель, усе ще думаючи, що ворог їх пожаліє і вони якось переживуть цю навалу. Але ситуація ставала дедалі гіршою, великі роз’їзди поляків та турків усе глибше заходили в глиб степу й нападали на беззахисних людей.
Здавалося, що все запорозьке козацтво приречене, коли підмога прийшла, звідки не очікували — війська московського князя перейшли кордон і, скориставшись відсутністю сил у Литві, захопили Смоленськ та Вітебськ. Загроза захоплення столиці змусила литовців повернути назад, що значно зменшило тиск із півночі на роздерті війною землі запорожців. Козаки отримали невеликий передих і змогли зібратися докупи.
Тим часом у загоні Михайла Лавриновича Хміля залишалося лише кілька сотень козаків. Вони, переконавшись, що всі станиці та зимовники вже полишені, прорвалися з боєм під Кременчуком до Дикого Поля, але потрапили в пастку до османів під час переправи через річку Самару. На очах Івана Сулими, який ішов на допомогу з правого берега, турки увірвалися до табору козаків, розірвали їхні вози та ланцюги, якими вони були скріплені, й розбили козаків. Отамана Михайла Лавриновича та його сина Богдана було взято в полон. Того ж вечора Михайла стратили у страшних муках — турецький слон наступав на його кінцівки, повільно розтрощуючи м’язи та кістки, аж поки Михайло не відпустив дух, не видавши жодного звуку. Наступним мав бути сам Богдан-Зиновій, його вже навіть прив’язали до помосту для страти слоном, але артилерія Івана Сулими нарешті виставила свої позиції й почала обстріл турків із правого берега. Щоб вийти з-під удару, турки поспіхом знялися з місця битви та пішли назад на з’єднання з основними своїми силами, ведучи за собою всіх захоплених козаків-бранців. Цього вечора Богдан Хмельницький дав клятву помститися всім кривдникам землі запорозької.
Майже всі сили козаків відступили за Савур-Могилу, залишаючи рідні домівки, лани та річки. Поляки разом із турками майже до самої зими добивали рештки загонів козаків, які не змогли відійти вчасно за Савур-Могилу. Великий же загін Івана Сулими зміг пробитися з боями до самого Перекопська, де був підступно схоплений татарами та проданий туркам разом з усіма козаками, що ще залишалися живими.
Турки, знищивши майже все західне та центральне Дике Поле, не наважились іти далі за Савур-Могилу і з першими холодами пішли назад до Дунаю. Поляки поставили свою фортечку на річці Кодак, яка впадає в Борисфен. Саме з цієї фортеці й почнеться реконкіста козаків, яка триватиме довгі два століття й завершиться тріумфальним входженням до земель французів на далекому заході.
Із полону в Дике Поле
Сагайдачний в одній із битв був поранений стрілою в шию і повільно помирав від сепсису. Лише завдяки своєму бичачому здоров’ю він зміг ще рік прожити після поранення, не даючи всьому козацтву повністю занепасти й тримаючи все на собі. Після його смерті отаманами обирали різних козаків, але всі вони були при владі менше року, намагаючись хоч якось зібрати докупи всіх розпорошених козаків. Дехто почав повертатися в сплюндровані станиці та зимовники, але татари з поляками тримали гарнізони в старих містечках та постійно контролювали, щоб козаки не змогли повернутися до своїх земель. Здавалося, що все, райські землі занепали та ніколи не побачать своїх рідних козаків, але за п’ять років саме тут розпуститься бутон майбутньої надмогутньої космічної імперії — Федерації Гетьманату.
Іван Сулима, Богдан-Зиновій Хмельницький та тисячі інших полонених були закуті на галери й провели там довгі п’ять років. Аж поки одна з галер, де гріб Сулима із Хмілем, не пристала до лиману в Перекопі. Скориставшись поганою погодою та дощем, коли варта сиділа на березі й ховалась від дощу, Сулима зміг збити проржавілі ланцюги з ніг та звільнив інших. У повній тиші, не подаючи жодного сигналу чи проблиску вогню, триста гребців — хто був козаком, хто венеціанцем, хто просто випадковим християнином із далеких Іспаній — вийшли на палубу галери. Зі зброї мали лише власні залізні цвяхи та окови, до яких були прикуті роками. Першими задушили трьох турків, які спали біля скарбнички. Звідти взяли деяку зброю, хто яку встиг схопити. Потім один за одним, хто вплав самотужки, хто сівши в маленькі довбанки, дісталися берега й так само зарізали уві сні весь екіпаж та охорону галери. Набравши харчів у сусідньому татарському селі, попередньо вбивши всіх його жителів, щоб не сповістили нікого про втечу, повернулись на галеру, відійшли від берега та рушили на захід, оминаючи півострів і намагаючись дістатися до гирла Борисфену. Через велике місцеве свято Курбан-байрам, коли всі пиячили, звістка про пропажу екіпажу й цілої галери почала ширитись лише тоді, коли козацька галера налетіла на нерозуміючу турецьку залогу в Залізному Порту, який був захоплений та розграбований. Кораблі, що стояли в порту, розібрали та переробили на байдаки, бо велика й незграбна галера не могла вправно ходити Дніпром. Через два дні козаки з великою здобиччю увійшли в гирло Борисфену, де розібрали і свою галеру та на пів сотні байдаків пішли вгору на веслах. Там козаки дізналися, що на річці Кодак, прямо де вона впадає в Борисфен, ляхи поставили фортецю і звідти контролюють усі пересування Дніпром, а також використовують земляну фортецю як базу для своїх військ. Тим часом чутки про повернення двох отаманів із неволі разом із декількома сотнями козаків та іноземців почали ширитися по рідких прихованих зимовниках та станицях на лівому козацькому березі Дніпра. Іван Сулима та Богдан-Зиновій почали розсилати своїх гонців із тих місць, де приставала їхня ватага. За декілька днів до них пристало ще декілька сотень козаків, які весь цей час переховувалися в глибоких балках та темних місцях, куди турок із ляхом боялися заходити. Було вирішено тут же з ходу наскочити на фортецю та зруйнувати її, що й було зроблено.
Захоплення Кодаку
Варта на фортеці рідко ставилася на ніч, адже в радіусі десятків кілометрів від фортеці й духу не було козаків. Коли зненацька на Борисфені з’явилося кілька десятків байдаків, попутний вітер разом із веслярами миттю приніс сотні зголоднілих до битви козаків, що висипались на берег та почали дертися на палісадник фортеці. З більших байдаків заговорили гармати з гаківницями, які зняли з турецьких галер. Німці з ляхами, що були розквартировані в укріпленні, поспіхом взялися за зброю, але було вже пізно. Один за одним через високий паркан перелазив козак. Першим через паркан перескочив Богдан Зиновій. Одним ударом шаблі він відсік руку німцю, який підняв сурму, щоб сповістити про напад усю фортецю. Списом, шаблею та пірначем козаки пробивали собі шлях уперед. За пів години все було закінчено. Кодак пав під ударом Сулими з Хмілем молодшим. Уся залога в кількасот шабель була повністю вибита до останнього, не пожаліли навіть коменданта фортеці, старого німецького капітана, який бився до останнього. З Кодаку Хміль продовжив розсилати гонців на всі сторони.
Ця чутка була як пророцтво, захопила голови людей та швидше за вогонь у степу під час грози дійшла до Савур-Могили й до Києва. Козацтво, що злиденно жило між Доном та Савур-Могилою, мов якісь брудні цигани, нарешті почуло, що їхні колишні ватажки врятувалися з неволі та прийшли визволяти і їх. Всього за місяць тисячі козаків разом із сім’ями стали вертатися у свої старі домівки. Деякі стояли спаленими, іншим пощастило більше — їхні курені так і чекали на них, немов розуміючи, що нікому, крім козаків, вони тут і не потрібні. Ляських сил у регіоні було залишено лише для того, щоб кошмарити окремих козаків та не давати їм заселитися чи об’єднатися у великі ватаги. Але після падіння Кодаку головна база зникла, і тепер уже козаки вийшли на полювання на всіх басурманів та іноземців. Ляхів, через їхню зраду, не жаліли нікого. Всіх, хто потрапляв у полон, карали водою — на довгій палці вішали петлю, туди продівали брудну ляську макітру та, як на аркані, вели до найближчої річки. Заштовхували у воду й опускали під палку до дна. Коли переставав смикатись — розв’язували петлю й засовували туди наступного. На питання, чому б просто не перерізати горлянку, відповідали просто — свята земля Дикого Поля має бути чистою, без присмаку басурмана чи ляха. Турків же, яких було набагато менше, брали в полон для отримання викупу.
Інші ж українці-козаки, що мешкали під підданством Речі Посполитої останні п’ять років, відколи було вибито Січ із південних земель, нещадно потерпали під засиллям поляків, адже нікому було захистити вже їх. А лях, відчувши повну безкарність, творив усілякі здирства та знущання українцям-русинам. Звістка ж про повернення козаків за пороги, як вогняний тайфун, підняла весь народ проти окупантів. Канів, Черкаси, Полтава, Київ — весь люд піднявся проти ляхів та почав їх нещадно бити. Деякі дороги були завалені трупом ляхів, які намагалися втікти, але народний гнів знаходив їх за кожною греблею, за кожним поворотом у ліс.
Звістка про повернення козацтва та вигнання польських сил з України й Дикого Поля застала військо Речі Посполитої без штанів. Московський князь, захопивши Смоленськ та Вітебськ, продовжив експансію на захід та почав загрожувати вже Вільнюсу. На допомогу литовцям поляки зібрали військо, яке й застрягло надовго в тих болотах та темних лісах. Річ Посполита не мала що виставити проти козаків, крім приватних військових компаній місцевих олігархів, яким колись роздали козацькі та українські землі.
Похід на Україну
Все більше козаків поверталось разом із родинами у свої домівки. Кожен допомагав як міг оселитися, підлатати старі похилені курені та мазанки. Відбувся неймовірний стрибок бойового духу. Кожен жадав помсти за образи та зраду. Козацька рада відбулась у Кодацькій фортеці. Кошовим отаманом було обрано Богдана Зиновія Хмельницького. Іван Сулима отримав три новосформовані полки та одразу ж відправився до України — організовувати козацтво та вчити нових джур зі старих земель Русі. Також місцеві магнати вже збирали своє військо під Києвом і планували розбити козаків, поки основні війська Речі Посполитої вешталися в болотах Литви.
Цього разу козаки змінили тактику: замість суто військової операції вони захоплювали землі, містечка, вибивали ляхів та литовців, натомість тут же на раді вибирали козацьку старшину з місцевих українців-русинів, покозачували їх. Усі присягалися служити Січі, звільнялися від будь-яких поборів від інших магнатів, отримували назад свою відібрану землю. Кожен, хто приєднався до козацтва, отримував рівні права та можливості.
Під Полтаву Іван Сулима підійшов уже з п’ятнадцятитисячним військом. Обороною керував охочий козак Іван Богун, якого магнати найняли охороняти кордон від турків та татар. Січове військо підійшло під мури фортеці. Деякі оборонці зі стін почали пізнавати своїх родичів, які вже покозачились. Багато з оборонців були колишніми козаками, яких доля занесла подалі від Дикого Поля. Іван Сулима беззбройно підійшов під мур та став закликати жителів покозачитись і не чинити опору.
“Нам нема чого ділити чи за що вбивати одне одного. Я козак, ви — українці. Але чи не всі ми походимо від одного племені? Хіба не наші прадіди разом боронили хозарські землі? Хіба не нас усіх разом обманом було вигнано з Руських земель? Чи не ваші предки так само, як і мої, тікали від кривди подалі від ляха та литвина? Молимося одному богу, розмовляємо однією мовою. Однакових кривд зазнали. Лише ви осіли тут і стогнете під ляським ярмом, яке ще й змушує вбивати подібних собі. Ви всі знаєте, як лях із литвином вчергове зрадив усіх нас та зруйнував Січ? А чи після цього вас не перевели в стан тварин? Черкаси, Канів — уже не знають, як звати їхнього пана. То навіщо вам таке життя?”
Після цих слів один із ляхів, що стояв на воротах, клацнув замком самопала й вистрілив. Козацький кінь Сулими, почувши клацання мушкета, встав на дибки та прийняв кулю своїми грудьми, і тут же спустив дух. Сулима ледь встиг зістрибнути з коня, щоб той його не задавив. Усе козацтво, що стояло під муром, затримало подих.
Сулима встав, обтрусив жупан, накрутив вус на вухо та промовив до козаків на службі в магнатів, які стояли на стінах муру: — Тепер ви бачите, хто ваш ворог? Хто підступно стріляє в беззбройного? Не стане нас — будете рабами довічно!
За воротами та за муром почався бешкет. Козаки-українці, русини, напали на ляхів, які стояли на варті воріт, та почали їх сікти шаблями. Козаки Сулими, побачивши, що їм хочуть допомогти зсередини, схопили драбини, і довгі ланцюги козацьких шапок потягнулися до мурів, де їх із кожною хвилиною ставало все більше. Врешті-решт Іван Богун, весь у крові та з раною на голові, відкрив ворота, і козацька кіннота залетіла у місто. Першим упав мур. За ним — внутрішній палісадник. Залишки ляхів зачинилися у фортечці. Їх обклали сирим листям, підпалили та живцем зварили в тісних тенетах дерев’яної вежі.
Захоплення Полтави поставило хрест на намаганнях магнатів якось змінити ситуацію. Від їхніх приватних компаній ішли тисячі козаків до Івана Сулими, хапаючи артилерію, коней, обози та всі пожитки. Дехто захоплював містечка й проголошував владу Січі, не чекаючи на прихід Сулими. Тут же на раді в Полтаві Іван Богун був обраний Полтавським полковником та мав відповідати за воєнні дії проти лівобережних магнатів. Надалі Полтава стане одним із центрів козацтва на декілька десятиліть на всьому лівому березі Борисфену.
Сулима ж, віддавши декілька сотень своїх козаків Богуну, щоб ті навчали новоприбулих та покозачених селян, переправився в Переяславі на правий берег, чим підняв справжню хвилю паніки серед ляхів. Там він дізнався, що загін Нечая вже тиждень сидить в оточенні в Печерській Лаврі, куди він із наскоку забіг на байдаках та спершу мав великий успіх у вигнанні адміністрації та лихварів із Речі Посполитої. Але з півночі форсованим маршем прийшла армія шляхти, з ходу взяла штурмом вулиці Києва та загнала козаків за Печерські мури. Ситуація була критична, тож козацьке військо двома шляхами вирушило до давньої столиці Русі. Сулима йшов правим берегом, збільшуючи своє військо з кожним днем, Богун просувався лівим берегом і так само приймав до свого війська загони охочих козаків, що були на службі в магнатів.
У битві під Білою Церквою Сулима розбив основні сили шляхти, які виступили з Києва йому назустріч. У полон потрапив наказний гетьман — Стефан Потоцький. Звістка про перемогу дійшла й до самого Богдана Хмельницького, який весь цей час теж не сидів склавши руки.
Примучення татар
Після розподілу козацьких сил на дві армії одна з них пішла до України під проводом Сулими, іншу очолив Богдан Хмельницький, завданням якого стало вирішення питання кримських татар раз і назавжди. Через постійний перехід татар від статусу союзників до ворогів плани з розширення впливу нової сили в Європі були під великим питанням. Хмельницький дав наказ збудувати байдаки для морського рейду південним Кримом та знищення портів, які могли бути використані турками для переправлення військ до Криму. Козаки за два тижні збудували сотні байдаків, як колись при морських походах Сагайдачного на Царгород.