Сигнал до зборів застав Іван Доньця прямо під штангою. Огидний писк та різкий перехід сирени до своєї мелодії мало не скинули гриф прямо на груди термінатора.
— Ти страхуєш?! — руки Івана тремтіли і ніяк не могли поставити штангу на держак.
Його напарник, Кирило, такий же термінатор, як і він, нарешті підхопив штангу. Погляд обох зосередився на червоній лампі, яка блимала у такт сирени, але вже трохи тихіше.
— Давай до куреня, побачимо, що нам курінний за новини приніс.
Іван Донець уже другий рік проходив службу в секторі Дике Поле, куди їхній ударно-штурмовий полк направили разом із декількома іншими загонами сердюків. Служба полягала в простому базуванні сил Федерації Гетьманату. Сектор знаходився глибоко в тилу їхньої території, куди навряд чи могла залетіти армада Імперії Сонця або ж Корпоративної Республіки. Весь полк харчувався на планеті, де розташовувалась козацька паланка та вся адміністрація. Оскільки цих планет уже було до біса, то й назву вона отримала суто формальну — Паланка 323. Просто порядковий номер планети в секторі, та й рівень її значимості попереду нього. Паланка була заснована декілька десятків років тому й уже повністю вийшла на самозабезпечення цивільного населення. Велика кількість рабів дозволяла швидко розвивати промисловість, агропродукцію й інші необхідні для самозабезпечення речі. Єдине, що жодна з паланок не могла сама робити без дозволу Великої Ради Січі, — це виготовлення зброї та космічних кораблів. Для цього існували інші планети, які займалися створенням корпусів для кораблів, силової броні для Сердюків, ковкою зброї ближнього бою або ж варінням плазми. Іван Федорович Донець служив термінатором, як і його батько Федір Михайлович. Батько ж Федора — старий обшитований сердюк Михайло Кирилович Донець — був першим у їхньому роду, хто дослужився до найпрестижнішої спеціалізації — термінатор ударно-штурмового полку космічних сердюків. Тренування козаків, які хотіли служити в таких загонах, починалося з 6 років. Батько Івана, Федір, за свою службу сердюком мав право відправити одного сина безоплатно в курінь пластунів, що й зробив, як тільки тому прийшов свій час. Упродовж трьох років вони займалися фізичним розвитком, опановували механічних бот-коней та по-троху звикали до зброї. Щоб у дітей-пластунів взагалі дах не поїхав від напружених тренувань, на літо їх відправляли на два місяці додому. Іван ще застав живого діда Михайла, що було не такою вже й рідкістю для термінаторів, адже в ті часи спалахували лише місцеві конфлікти та локальні територіальні сутички з іншими імперіями, про які, звісно, ніхто не афішував.
У десять років усі, хто складав вступний тест, уже зараховувалися до кадрових сердюків і мали доступ до навчання користуванню всіма вогневими засобами. Свій перший вихід на другу космічну швидкість рідної планети «Збараж» Іван здійснив у дванадцять років. Пробувши в космосі разом із такими ж підлітками добу, вони вдало спустилися на землю, навіть не заригавши тісне приміщення їхнього десятку. Для загартовування тіла такі польоти здійснювали кожного місяця, щоб майбутні справжні космічні сердюки-термінатори уже не боялися жодних перельотів, висадок на місяцях, планетах або ж абордажу кораблів Харцизів. Саме в період з 12 до 15 років, якщо постійно тренувати польоти з перевантаженням та невагомістю, можна практично нівелювати майбутні складнощі й проблеми зі здоров’ям.
— Може, знову харцизи вилізли? — Іван подумав уголос, біжучи разом із товаришами до свого куреня. — Та чорт його знає, минулого разу ми ж стратили їхнього ватажка, невже вони змогли знову об’єднатися? — друг Кирило не відставав поруч. — Так, думаю, це кляті харцизи.
Щодо цих харцизів — це були злочинці та дезертири, які років десять тому розплодилися в сусідній планетній системі та перехоплювали вантажні й військові кораблі. Одного разу навіть випадково хотіли вийти на абордаж корабля пластунів, але якимось дивом ухилилися від торпед, що випустив сторожовий корабель, і швидко відійшли на форсажі, прикриваючись планетою. Перший свій бойовий не-варп виліт Іван здійснив у п’ятнадцять років як джура одного з ветеранів свого куреня. Він хоч і не виходив у космос разом із абордажно-ударною групою для захоплення корабля харцизів, але на своєму тілі відчув справжні перевантаження, безлад за декілька хвилин до виходу капсул та передчуття тривоги перед атакою. Як джура, він був слугою у старшого сердюка, Кирила Гнатовича Скелі. Кирило Гнатович вибрав його під час отримання звання Термінатор IV, яке дається за двадцять років служби сердюком. На цьому рівні кожен із таких сердюків міг взяти собі по джурі в помічники. Згідно зі статутом Коша, із цього дня лише старший козак міг віддавати накази своєму джурі — і ніхто більше. Одного разу інший термінатор, але зі слабшим званням — Термінатор II, — викинув Івана з душової кабіни, і той розсік собі лоба над бровою об плитку на стіні. Кирило Гнатович це помітив, а коли дізнався, що сталося, почервонів як рак і кулею вилетів до коридору, де нападник саме повертався до себе після перемоги над джурою. Маючи ідеальну атлетичну форму — не дарма генетично носить прізвище Скеля, — він за два удари повалив кривдника, потім схопив за чуба та руку і з усієї сили пробив у стінці дірку його головою. Лише коли на нього насіли втрьох інші термоси, вони змогли вирвати жертву з його рук. Того ж вечора всіх трьох заарештували та вранці поставили перед полковою суддею. Нападник отримав обнулення як покарання: йому тут же обголили чоло догола й зняли два ступені звання, перетворивши його з Термінатора II на термоса нульового ступеня — тобто такого, якого щойно прийняли в кадрові сердюки. Фактично це означало кінець службі в елітних шерегах піхотинців. Кирило Гнатович отримав чотирнадцять діб ями, куди дозволялося лише двічі на день опускати й підіймати відро. Джуру ж, тобто Івана, відпустили після того, як інші козаки засвідчили його безвинність.
Іван весь свій вільний час сидів біля ями зі своїм термінатором, щоб хоч якось розважити старшого. Гнатович колись служив із його батьком, Федором, тож їм було про що побалакати. Щоранку Іван опускав чисте відро з їжею та водою вниз. Їжу купував у всіх підряд, діставав як міг, бо в їдальні видавали суто свою пайку — і все. Благо, бариг під їхнім куренем вистачало, треба було лише непомітно вислизнути з куреня й купити хліба та відбивних… Всі знали, що робить джура, тож вартові робили вигляд, що не бачать дупи Івана у тепловізор, коли той перелазить через паркан. Сторожа в’язниці теж закривала на це очі, лише перевіряла, чи немає небезпечних речей у відрі, й пропускала малого до старшого. Через чотирнадцять діб, рівно о 00:00, йому дозволили вийти з ями. Гнатович зміг зробити лише декілька кроків, як його ноги скрутили судоми — від того, що яма була дуже вузька, неможливо було повністю розпрямити ноги, і він весь цей час провів напівстоячи.
Разом із Гнатовичем Іван прослужив п’ять років та отримав свій перший ступінь зі званням Термінатор I. Гнатович же закінчив свою кар’єру в сердюках та обшитувався в цю ж колонію, де декілька років тому завів свою сім’ю. Винагорода за довгу службу була доволі вагома: повне звільнення від податків, забезпечення їжею від колонії до кінця життя або ж отримання земельного наділу на вибір, та можливість безоплатно відправити одного з синів у пластунський полк на навчання.
— Добре, що твій Гнатович уже обшитувався, зараз оце б старому бігти за нами в курінь було б важко. — Кирило, напарник Івана, чомусь згадав про його опікуна. — Та він досі в такій формі, що й нам фору дасть. Хоча минуло вже три роки, як я бачив його востаннє.
Вони саме добігли до великого майдану з витоптаною травою посередині. Навколо площі були трибуни, де й розміщувалися сердюки за своїми підрозділами. Іван з Кирилом зайняли свої місця поруч з іншими й стали чекати на інформацію. Курінний Дмитро Величко уже стояв посеред майдану й чекав, коли всі зберуться. Різкий хлопок через динаміки швидко припинив балаган сумбурного збору сердюків. Всі притихли.
— Любі мої сердюки, — почав курінний, — прийшов наказ на виступ усього нашого полку для орбітально-штурмових дій на шахтарській колонії Дике Поле-17. Вона у двох стрибках від нас. Дехто з вас чув, що зв’язок із нею зник тиждень тому. Щойно повернулися два кораблі наших пластунів, які були відправлені на розвідування ситуації навколо колонії. — Курінний ще раз хлопнув біля мікрофона на грудях, щоб збити бубоніння сердюків, які почали перешіптуватися між собою. — УВАГА. Продовжую. Пластуни принесли страшну новину. На колонію здійснили напад війська Імперії Сонця.
Гомір між сердюками вибухнув із новою силою. Всі почали здивовано перемовлятися між собою. Курінний зробив паузу, даючи козакам виговоритись.
— Так от, — продовжив він, як тільки гомін почав трохи спадати, — Рада Паланки відсилає наш корпус на колонію 17 для знищення військ загарбників. І, що добре, — і ви цього точно не очікували, — це те, що… на нас напали ще й війська Корпоративної Республіки.
Весь стадіон і майдан вибухнули хвилею неконтрольованої агресії. З усіх боків понеслася лайка, сердюки посхоплювались зі своїх місць, неначе уже готові були стрибати у варп і летіти до кривдників. Курінний, добре знаючи своїх сердюків, дав їм із пів хвилини наговоритись і цього разу різким свистом осадив усіх на свої місця. Його ліва рука тепер лежала на довгому хлисті, запханому за поясний ремінь, і кожен сердюк на своїй спині знав його смак.
— Продовжую. Колонія в повній блокаді. Вони висадили лінійні війська та ведуть штурм вулика-міста. Між корпами та свиноокими була люта заруба, яка й врятувала колонію — поки що. — Курінний розвернувся на всі 360 градусів, очікуючи хоч на найменший звук чи голос. Його хлист чекав жертви, але дурних не було. — Перший стрибок через шість днів. Через два дні всі мають бути в курені, наразі можете провідати рідних і зайнятися своїми справами.
Старий друг
Два дні промайнули як одна хвилина. Уже вся планета знала, що їхні полки відбувають у стрибок — відбивати колонію від рук нападників. Біля Івана крутилась уся дітвора їхньої станиці, він був єдиним сердюком, який мав звання Термінатор I. Тож всі хотіли подивитися на свого козака, який всього-на-всього через тиждень пролетить декілька сотень мільярдів кілометрів, щоб у темній безодні зустрітися з ворожими військами й розбити їх. Рівно через два дні Донець відбув назад, до паланки. В ілюмінатор транспортного зорельоту він бачив увесь натовп, який зібрався проводжати одностаничників. Згодом вони перетворилися на цяточки, а потім і взагалі зникли. Зорельот вийшов на балістичну траєкторію й направив свій вантаж — у вигляді сотні сердюків різних звань та спеціальностей — на іншу сторону планети, де й стояла сама паланка. Посадка на центральний космопорт була доволі грубою — пілот чи то помилився, чи просто спішив доставити свій багаж до місця призначення, але зуби гарненько цокнули майже в усіх козаків на борту. Вийшовши з корабля, Іван з Кирилом сіли в найближчий автобус, який відвіз їх до точки збору. На плацу, де сердюки розбрідалися по своїх куренях і сотнях, стояв дикий гамір та хаос. Іван із напарником Кирилом стояли й роздивлялися прапори, що висіли на височенних стовпах, аби розгледіти свій герб куреня — череп тура із золотими рогами.
— Іване, Кириле! — раптом хтось закричав до них, перебиваючи весь гамір навколо. — Агов, ви що, сліпі?
На плацу, розмахуючи руками з мішком за плечима, стояв його Атабай — Кирило Гнатович. Обидва сердюки миттю підбігли до свого старого наставника й дуже міцно обнялися.
— Свята Січ, як ви тут опинилися? Ви ж обшитувалися років із 7 тому? — Іван опустив свого трохи постарілого опікуна, але його залізні м’язи могли ще з легкістю дати прочухана молодшим. — Вузькоокі напали, а я буду сидіти? У мене син уже в пластунах, ще двоє доростають. Як я можу пропустити першу міжкосмічну війну? — Гнатович легенько пробив у корпус кулаком, перевіряючи тонус свого останнього джури. — То Вас полковник запише в курінь? Чи ви так прошмигнете зайцем? — Кирило, той, що молодий побратим Івана, спитав у Гнатовича. — Та уже вписали, ще й знайшли мій власний бойовий сердюцький термінаторський костюм. От зараз піду отримувати, як тільки збереться наша сотня обшитованих.
Виявляється, щойно в станицях довідалися, що місцевий Кіш у паланці збирається встряти в протистояння з вузькоокими та корпами, то всі обшитовані, та навіть пластуни на останніх роках навчання — всі як один помчали до реєстру, щоб узяли й їх. Оскільки кількість місць у транспорті для стрибків у варп, та й самого озброєння та броні не вистачало на всіх, то взяли лише обшитованих, у яких були на місцях кінцівки, та декілька десятків пластунів для здобуття досвіду. Старшина уже розуміла, що почалась довга війна, і перша хвиля сердюків, швидше за все, буде вибита за рік, ну максимум два, — і треба уже зараз витягати й готувати наступних повноцінних сердюків із новим, справжнім досвідом Великої Війни. Біля бунчуків із гербами куренів та полків уже не було такого хаосу. Але оте відчуття якогось романтичного воєнізму зашкалювало на тисячу відсотків. То тут, то там син знаходив батька, десь цілі сім’ї із п’яти, а то й семи сердюків стояли купкою й точили ковбасу з яйцями, які їм із собою надавали їхні жінки. Біля бунчука з туром із золотими рогами Гнатович полишив своїх учнів та перейшов до сотні обшитованих. Загартовані в десятках боїв, абордажів, придушень повстань дезертирів та харцизів, та навіть у деяких прикордонних боях з імперцями… Це був справжній ударний кулак їхнього сектору, який готовий був вибити штучні білі сапфірові зуби будь-якому корпорату-піндосу, або ж вирвати обскубані вусики сонячника й продавити їхні гидотні жовті очі до мозку.
Збори
Наступні дні всі провели за отриманням спорядження та його перевіркою до відправки. Для варп-переходу треба було вийти на транспортних суднах на другу космічну швидкість, там пересісти на транзит до колосальних човнів класу ДАРЬЯ. А звідти уже стрибнути у варп, на допомогу.
Всі сердюки, яких перевозили у варп-стрибок, сиділи в залізних кріслах у повних бойових костюмах. Зверху через голову опускався на плечі й груди великий залізний тримач, як на атракціонах — швидких гірках. Кожен десяток сидів поруч, купкою. Їх одного за одним, як виноградний плід, перемістили з орбітального корабля до ДАРЬЯ. Вантажне відділення не мало кисню та навіть будь-якого повітря чи тиску, адже мало просто колосальні розміри. Весь корабель класу ДАРЬЯ був сорок два кілометри завдовжки та дев’ять заввишки й завширшки. Величезна сосиска, всередині якої, як виноград, вантажні буксири потроху розпихували сердюків, броню, літаки та тисячі тон спорядження. Весь простір всередині заповнювався як тетріс. Буксири сновали туди-сюди по величезних балках, керовані як штучним інтелектом логіста, так і живими обозними козаками. Ззовні корабель виглядав як скелет риби. Величезні багатокілометрові дуги оформляли форму самого корабля. На цих “кістках”-рейках їздили великі щити, радіусом до десятка кілометрів. Під час переходу у варпі саме вони за рахунок обертальних рухів навколо ствола корабля створювали варп-коридор, і все, що було всередині циліндра, який утворювався під час руху варп-щитів, могло безпечно перестрибувати в простір із однієї точки в іншу. Наразі стрибку ще не було, тож варп-щити стояли непохитно, лише трішки погойдувались на магнітних подушках, що проходили по рейках. Іван лише краєм ока помітив це чудо Гетьманської космічної інженерії. Щойно щуп схопив відсік із кріслами, де сидів його десяток разом з усім інвентарем, як непомітна сила перемістила їх із нутрощів відкритого вантажного корабля до варп-колоса ДАРЬЯ. У щілину люка, куди їх затягував буксир, він одним оком побачив зорю, яка світила червоно-білими променями на всю силу, — саме навколо цього тіла крутилися три планети з колоніями. Світлофільтр на його бойовому скафандрі миттєво спрацював і затемнив візор, не даючи осліпнути від прямих сонячних променів. Температура за бортом стрибнула від +120 °C на сонці до −134 °C всього за пару секунд. Буксир, який керувався віддалено якимось вантажником, що сидів у декількох кілометрах звідти в холодному офісі, легенько переніс під сотню тонн сердюків, їхніх бойових скафандрів-костюмів, озброєння та набоїв із запасом мельти. Все було надійно запаковано ще на поверхні паланки у стандарт-ящики. Дві хвилини знадобилося, щоб десяток сердюків доставили до їхнього місця у трюмі та прикріпили до стінки корабля. Напроти них так само висіло ще з пару сотень інших сердюків. Виглядало це як грона винограду, які туди-сюди совали буксири. Радіо не дозволялося користуватися, щоб не захаращувати ефір. Тож сердюки лише мотали руками та ногами, наскільки це було можливо в їхній залізній клітці, яка міцно утримувала воїнів у повних бойових скафандрах.
Нарешті буксир відчепився від них та полетів за наступним десятком сердюків. Прямо перед їхнім обличчям інший тягач, побільше, віз одночасно два атмосферні танки, які мали десантувати на поверхню Дике Поле 17. Позаду броні висів їхній екіпаж. Іван підняв праву руку й помахав їм. Ті помахали у відповідь. Навколо вирувало життя: сотні буксирів, навантажувальні боти, техніка, яка безперестанно снувала поміж сердюками, закріпленими на стінах. Все нагадувало велетенський мурашник, де кожен знав свою справу.
Всі сердюки сиділи в бойовому споряджені. У Івана на лівому стегні висіла його особиста мюридська шабля-чичуга термінатора, яку він придбав зовсім недавно ледь не за всю свою річну платню. У Кирила, що сидів поруч, була шабля попростіша, але теж не джурська — шамшир від канівських майстрів. Подарунок від свого обшитованого атабая. Ще на орбіті своєї паланки всі сердюки вдягли бойові скафандри, отримали зброю та набої.
Процес вдягання скафандра термінатора був довгим і майже сакральним дійством, тож варто зупинитися на ньому детальніше. Усе починалося ще на поверхні планети: кожен сердюк натягував свій внутрішній комбінезон — гнучкий, із сіткою терморегулюючих ниток. Виглядав він як звичайний костюм для роботи, але на шиї мав сталеве кільце, куди могла кріпитися внутрішня сфера-шолом. Дихати можна було через неї, або через відкидну відкидну маску. На спині такого костюма висів плаский бак-рюкзак: невеликий генератор кисню, запас води на добу та система відведення відходів. Саме в цих “внутрішніх”, як їх самі термінатори й називали, костюмах сердюки вантажилися на човен, який за якихось двадцять хвилин разом із усім їхнім військовим хабарем та особистими речами підіймав їх із поверхні паланки на орбіту, де контейнери з людьми переходили з рук пілотів до буксирів. Ті тягли піхоту вже до спеціальних станцій, де у невагомості можна було залізти у свої надважкі силові термінаторські костюми значно легше, ніж на твердій землі, — там, де кожен кілограм броні тиснув на хребет, тут чотириста кілограмів сталі самі йшли назустріч тілу.
В обшитій прорезиненим пластиком кімнаті з низькою стелею й тьмяним аварійним підсвічуванням пахло озоном, мастилом та холодним металом — запах, який кожен термінатор пам’ятав на власній шкірі ще з часів навчання в пластунах. Тут чергували зброярники полку, що за номером сердюка викликали вантажника з потрібним спорядженням. Обозні козаки працювали злагоджено, наче одна машина, не змушуючи жоден десяток чекати зайвої хвилини. Спершу зі скрипом розсунулися важкі двері, і крізь них приховані роботи-маніпулятори, повільно перебираючи сталевими суглобами, виштовхнули в кімнату десять контейнерів — рівно стільки, скільки сердюків було в десятку. Контейнери пливли в невагомості без жодного звуку, і кожен сердюк уже здалеку шукав очима свій. Іван упізнав власний костюм миттєво — за подряпиною на нагруднику від уламка снаряда харцизів і за вицвілим від сонця гербом свого полку на плечі. Цю броню він би впізнав і з заплющеними очима, якби б тільки міг доторкнутися до неї.
Маніпулятори відпустили контейнери й безшумно відсунулися назад у темряву проходу. Іван кивнув зброярнику, що вже летів до нього, відштовхуючись від стіни, — мовляв, готовий. Той одним рухом підняв кришку на спині костюма: вона з шипінням гідравліки розкрилась і завмерла горизонтально, під дев’яносто градусів до тулуба, наче розкритий панцир жука. З нутрощів костюма випливли два дроти з конекторами — Іван сам, не дивлячись, під’єднав їх у гнізда на внутрішньому скафандрі, відчувши коротке поколювання струму вздовж хребта: костюм “прокидався”. Він із легкістю занурив обидві ноги всередину броні, відчуваючи, як холодний метал та м’які прокладки одразу зімкнулися довкола литок і стегон. Зброярник легенько надавив йому на плечі зверху — і Іван із головою занурився в черево свого силового костюма. Десь у скронях відразу зашепотів бортовий комп’ютер, прокидаючись пошерхлим, ще заспаним голосом: запускалась діагностика, перед очима замиготіли стовпчики цифр — тиск, кисень, заряд батарей, цілісність броньованих пластин. Зброярник захряснув кришку — глухий, важкий стук, від якого по тілу щоразу пробігало щось середнє між полегшенням і клаустрофобією, хоч Іван чув цей звук уже сотні разів. Тепер він був не людиною в броні, а частиною броні.
Підчепивши скафандр за інший трос, зброярник відштовхнув Івана в інший кінець кімнати, де вже вдягнені сердюки отримували запаси для системи життєзабезпечення та особисту зброю. Іван примагнітив свою важку мюридську чечугу на ліве стегно — холодний дотик руків’я крізь броньовану рукавицю він відчув навіть крізь силові сервоприводи. Хоча, звісно, це було лише в його сенсорній уяві. На інше стегно почепив пару фляг плекс-гелю, зарядку для кондиціонера костюма та три батареї до лазерного самопалу. На спину йому начепили ще декілька балонів герметичного гелю — про всяк випадок, якщо десь розгерметизує. Останнім кожен сердюк отримував вогнепальну зброю: хто короткий лазерний самопал, хто повноцінний плазмовий карамультук, важкий навіть у невагомості. Кирило, що вдягався поруч, перехопив погляд Івана й мовчки підняв великий палець у броньованій рукавиці — мовляв, усе гаразд, брате. Слів не було потрібно: вокс іще мовчав, та й що тут скажеш, щоб не баритися, все робили дуже швидко, без перемовлянь — в цю кімнату стояла черга із наступних сотен сердюків, які ще чекали на свою чергу екіпіруватися для перельоту.
Лише коли весь десяток закінчив приготування, до них під’їхав відкритий контейнер, схожий на велике виноградне гроно з порожніми гніздами. Один за одним кожен сердюк сідав у свою комірку, зброяр опускав залізний тримач, здатний без зусиль втримати кілька тонн сталі разом із людиною всередині. Буксир на віддаленому керуванні весело підлетів до їхнього грона броньованих тіл і потягнув до трюму корабля — туди, де вже чекали залізні крісла, варп-щити на своїх рейках і темрява, у яку їм скоро належало стрибнути.
За пів години по всьому кораблю пролунав сигнал про початок варп-переходу. Голос капітана перервав вокс мовчанку у внутрішньому оповіщенні:
— Увага! Починаємо розгін варп-щитів. Перший стрибок через три хвилини. Усім зайняти свої місця!
Сердюки, що висіли на стінах, лише міцніше стиснули поручні своїх крісел. Дехто заплющив очі, хтось придрімав, але більшість просто чекала. Іван відчув, як по корпусу корабля пройшла вібрація — це запрацювали величезні двигуни варп-щитів. Вони розганялися по рейках, набираючи швидкість. Вібрація перетворилася на тремтіння, а потім — на гул, який передавався через крісло просто в кістки. Для повного розгону варп-двигуна треба якийсь час та декілька десятків тонн надзвичайно дорогого пального, яке виготовляли лише на старій Сонячній Системі в Європі Юпітерній. Амплітуда тремтіння від розгонних варп-щитів збільшилася в декілька разів. Здавалося, весь корабель зараз розвалиться на друзки. І раптом — тиша. Така глибока й абсолютна, що Іван на мить подумав, ніби оглух. Але ні — це просто спрацював варп-перехід. Колись, в дитинстві, Іван думав, що варп перехід — це як по коридору швидко пробігтися із однієї кімнати в іншу, але на відстані декілька секстильйонів кілометрів. В реальності ж, картина зірок та колір від сонця миттєво змінюються на інші. І все. Ти перемістився на колосальну відстань, яка не піддається навіть запису без додавання “десять в ступені …” астрономічних одиниць.
— Записую собі ще один варп-перехід у щоденник. — промовив Іван у свій скафандр, і лише потім зрозумів, що його почув лише він. Вокс все ще заборонялось включати.
Він окинув оком трюм корабля. В щілинах між рядами він бачив, як варп-щити продовжували сновати по рейках із шаленою швидкістю, хоча вібрація дуже помітно спала і все більше затихала. Система, куди вони прибули, була суто транзитною. В середині світила одна зоря, яка ледь випромінювала слабке червоне світло, заливаючи нутрощі корабля приємним кольором, який був схожий на захід сонця. В системі стояв лише варп-маяк та декілька станцій, що працювали в автоматичному режимі. Вони сканували, які кораблі проходили через стрибки і відсилали цю інформацію далі в паланку.
— Всі кораблі перейшли вдало. Вирушаємо на другий стрибок через дві години. — Голос курінного весело пролунав в загальному воксі. — Всі залишаються на своїх місцях.
Варп-переходи не впливали на здоров’я чи ментальний стан людей, яких транспортували. Але якщо хтось опинявся поруч із кораблем у радіусі декількох десятків кілометрів, який здійснює варп-перехід, то наслідки гравітаційного удару були катастрофічні. Були випадки, коли корабель при помилковому переході вийшов із варпу поруч із іншим космічним транспортником і своїм вибуховим гравітаційним ударом перетворив декілька десятків тисяч колоністів на клубок замороженого фаршу, де людська плоть та метал сплелися в одне ціле. За дві години механіки варп-двигуна підготували нові паливні баки із айнштайнієм. Іван навіть задрімав під тиху музику, що запустив зі свого комп’ютера в скафандрі. Він прокинувся лише коли корабель знову затрясло, потім миттєва зміна зір навколо, і ось вони уже в системі Дике Поле 17.
Висадка
Корабель класу ДАРЬЯ не міг сідати на планети — надто великий. Та і своїм варп-переходом він би наніс величезну шкоду планеті, тому всі комп’ютери, які прораховували переходи точно розраховували місце прибуття кораблів. Корабель, як той віл в далеких часах, коли чумаки подорожували Старої Землею між Парижем та Чигирином — він лише перекидав величезні кораблі між точками в космосі. Тому вся логістика припадала на кораблі поменше. Деякі з них містили винищувачі та орбітальні бомбардувальники. Інші — тисячі тонн Мельти та зарядних станцій для Плазми і лазерних батарей. Тому буксири, які одразу заметушилися, як тільки перехід було здійснено, почали розтягувати грона із сердюками, бронею, екіпіруванням між відповідними космічними кораблями. Їхню сотню Сердюків-Термінаторів вибрали для участі в штурмі місяця, де розташовувався Варп-маяк, який уже майже місяць тримав облогу. Курінний через вокс канал ввів всіх в курс справи. Варп-маяк був повністю оточений, уже втратив саму антену і лише декілька десятків Гайдуків-товаришів героїчно відбивали потуги імперців зайняти повністю всю станцію. Сонячники звели фортифікації навколо входу в станцію, та навіть побудувати маленький космопорт та штаб зв’язку. План старшини полягав в тому, що сердюки після короткого, але масивного удару космічних бомбардувальників висадять ударні сотні Термінаторів, а в цей же час залишки гайдуків спробують розблокувати вхід на станцію і ударити фронтально по ворогу. Таким чином можна буде розпорошити сили нападників на два фронти і розбити його. Таку фортель часто робили сердюки, ще за часів Повстання Мюридів, коли треба було розблоковувати вірних Гетьманату козаків. То ж-бо, всю сотню Івана відбуксировали до десантного модуля. Це був величезний каплеподібний корабель, під двісті метрів довжиною, що мав надвзичайно товстий нижній шар броні, де хитро ховалися гальмівні двигуни, а із відсіку відкривались широкі, метрів за десять заввишки ворота, з яких і мали висипатися термінатори. Гроно, в якому сидів десяток із Іваном приліпили до цього десантного човна в п’яту шерегу. Перші три шереги займали обшитовані термінатори, які і мали вступити в бій першими.
— Десята сотня, приготуватися до висадки! — голос курінного Дмитра Величка пролунав у вокс-каналі їхнього десятку. — За дві хвилини розженемося і падаємо прямо на їх порядки. З нами Січ!
Човен почало трусити, коли розгоні двигуни видали повний форсаж. Навіть повернулася гравітація, що нещадно придавила голову Івана до крісла. Їхня армада прибула з десять годин тому в систему і уже розгортала свої порядки для початку космічних боїв, щоб захопити орбіту планети. Іван іще раз перевірив герметичність скафандра, закріпив самопал на магнітний тримач, поправив шаблю в піхвах. Кирило поруч робив те саме.
Кирило ляснув Івана по плечу, до якого ледь дотягнувся. Це означало “Ну що, брате, знову в бій?“. Іван зробив те саме — “Знову. Як завжди”.
Капсула здригнулася й від’єдналася від корабля. Крізь маленький ілюмінатор Іван бачив, як віддаляється величезний корпус ДАРЬЯ, а навколо спалахують десятки таких самих капсул, що прямували до місяця, де розташовувалась варп-станція. Саме там, унизу, йшли бої. Саме туди їх і відправляли.
Під ложечкою у шлунку трошки заграло, коли їх десантний модуль повністю від’єднався від материнського корабля, потім його буксирами вивели на потрібну орбіту і той включив свої двигуни для розгону. Дуже хотілося з кимось поговорити, але до відкриття воріт, та і після, у загальний вокс могли включатися лише десятники. Іван ще раз озирнувся до Кирила, що сидів поруч. Той міцно тримався руками за нагрудний замок сидіння, як і сам Іван. Чи нервував, про що думав? Іван і сам не знав. І тут короткий імпульс у вокс різко переключив мозок сердюка в режим убивці.
— Тримайтеся, хлопці! — гаркнув хтось із десятку. — За Січ! — За Січ! — відповіли всі хором.
Капсула ввійшла в зону гравітації місяця й почала гальмувати. Івана вдавило в крісло з такою силою, що на мить потемніло в очах. А потім — удар. Капсула торкнулася поверхні. Борти відкинуло, і перші шереги сердюків висипали назовні. Надзвичайно довго Іван чекав, коли сотник відпустить і їх у бій, треба було лише підняти ці кляті залізні замки з їх крісел. Нарешті. Беззвучно ляснувши металом, замки його десятку піднялися вгору. Іван разом із іншими зістрибнув вниз, схопив все своє спорядження і прожогом кинувся на поверхню. Одразу ж — вогонь. Імперці чекали на них. Лазерні промені розтинали простір, плазмові згустки спалахували то тут, то там. Іван пригнувся й побіг уперед, до найближчого укриття — якогось валуна завбільшки з танк.
— Розосередитись! Не купчитися! — кричав у вокс курінний.
Кирило біг поруч. За ними — решта десятку. Попереду вже кипів бій: обшитовані термінатори зчепилися з саманаками в рукопашну. Іван бачив, як Гнатович своїм бойовим молотом розвалив візор одному з імперців і тут же перемкнувся на наступного. Іван вихопив свій лазерний самопал і відкрив вогонь по піхотинцях, що намагалися обійти термінаторів із флангу. Кирило прикривав його щитом.
— Зліва! Зліва заходять! — закричав Кирило.
Іван розвернувся й побачив трьох саманаків у важкій броні, що бігли прямо на них. Один із них тримав довгу катану, яка світилася плазмою по лезу. Другий — спис. Третій — револьверний плазмовий карабін.
— Тримай щит! — Іван вистрілив у того, що з карабіном, але промінь лише ковзнув по броні. Саманак навіть не сповільнився.
Кирило виставив щит і приготувався до удару. Саманак із катаною стрибнув уперед і завдав нищівного удару зверху вниз. Щит витримав, але Кирила відкинуло назад. Іван тим часом вихопив шаблю й кинувся на того, що зі списом. Той зробив випад — Іван ухилився, відбив спис короткою гардою чечуги вбік і вдарив у відповідь. Шабля дзвінко вдарила по наплічнику, залишивши глибоку подряпину, але не пробивши.
— Бий у суглоби! — почув він у вокс чийсь голос. — Тільки в суглоби!
Іван перемкнувся, цілячись у ліктьовий згин саманака. Той захищався списом, але був повільніший. Шабля ввійшла точно в щілину між пластинами. Саманак смикнувся, з рани вирвалася хмаринка пари — розгерметизація. Іван ударив ще раз, і ще, поки ворог не впав. Поруч Кирило зійшовся з катаноносцем. Він використовував щит як зброю: бив краєм, штовхав, не давав супротивнику зайняти зручну позицію. Коли саманак замахнувся для чергового удару, Кирило різко присів, пропустив катану над головою й увігнав свій плазмовий самопал у живіт ворога. Постріл — і саманак упав, розкидавши нутрощі і пару літрів крові у миттєвому наскрізному розгерметі. Третій, із карабіном, вистрілив у Кирила, але влучив у щит. Іван підбіг і ззаду пробив йому візор шаблею. Той упав як підкошений.
— Дякую! — видихнув Кирило. — Нема за що. Вперед!
Вони побігли далі, до шанців, які вже захопили обшитовані сердюки.
З іншого боку табору сонячників якийсь плазмомет почав чергами накидати по шанцю, який тільки-но захопили сердюки. Іван Донець бігав по виритих коридорах та дострілював сонячників, що лежали на дні траншеї. Не варто було довіряти ворогу: хтось міг удати мертвого, а потім ударити в спину. Обшитовані сердюки зачистили інші фланги й стали чекати на підкріплення для подальшого просування. В окоп із бруствера прямо на голову Івана упав Кирило. В руках він тримав обламану шаблю й був без свого самопала.
— О, ти тут? — Кирило здивовано спитав у локальний вокс. — У мене розгермет на спині. Залий плексом!
— Зараз! Стій! — Іван упер лазерний самопал під стінку окопу та взявся знімати балон із плекс-гелем із магнітних тримачів на спині Кирила. — Де ти шлявся? Ми чекаємо на підкріплення з другої сотні й підемо далі по окопу!
— Та я пішов за своїм батьком, він разом із двома іншими обшитованими проломився прямо по поверхні в наступний окоп. Ми там покришили чимало ворогів. — Кирило стояв нерухомо спиною до Івана, щоб тому було зручніше залити пробій, із якого потроху виходила пара. Він втрачав тиск. — Потім на нас так само впав із десяток саманаків. Я тобі скажу, це люті воїни. Зчепились одразу в рукопашну після перших залпів лазганів. Один із них ударив мене чимось у спину, так що я аж вилетів із траншеї й отримав розгермет. Добре, що підійшли ще наші, змогли відкинути саманаків.
— Все, готово! — Іван допшикав плекс на пробій, і на очах гель затвердів, а костюм перестав травити тиск. — То їм треба допомога? — Я думаю, так. Хоча б відволікати ворога здалеку, бо в рукопашну з ними ми не потягнемо, треба важкі термінатори. — СКОЛОТИ ВИХОДЯТЬ. УВАГА. НЕ ДАЙТЕ ВОРОГУ НАБЛИЗИТИСЬ ДО НИХ. — Чіткий голос Дмитра Величка пробився до всіх у вокс.
Іван та Кирило обернулися назад і побачили клуби пилюки, яку підняли три сколоти, щойно спущені з орбіти на десантних подушках. Величезні велетні під п’ять поверхів заввишки одразу вступили в бій, випустивши залп плазми із жерл своїх рукоподібних стволів. У безатмосферному бою ти не чуєш звуку стрільби, вибухів гранат чи криків поранених. Усе йде абсолютно беззвучно. Єдине, що відчуваєш, — це вібрацію через поверхню. Іван відчував кожен постріл танку сонячників по позиціях позаду нього, де досі висаджувались сердюки та виносили важке озброєння, таке як Вепр-3. Сонячники уже вели прицільний вогонь із двох гнізд із плазмовими скорострілами й завдавали багато шкоди. Треба було якось загасити їх.
Сколоти заворушили своїми важкими ногами й рушили трьома напрямками: один у центр, інші двоє по флангах, щоб охопити основні сили ворога. Іван краєм візора побачив, як один танковий снаряд пролетів над головами сердюків, що бігли до шанцю, і врізався прямо в лівий маніпулятор сколота. Снаряд був подвійної дії: при вибуху з нього розкинулось на всі боки декілька десятків літрів мельт-речовини, яка пропалила броню сколота та відірвала ліву руку. У хаосі перестрілки між Іваном і Кирилом прошмигнув бот-евак, що подерся далі через окоп, шукаючи поранених сердюків, яких треба було рятувати. Саманаки та піхотинці імперців не чіпали такі евак-боти, тож і сердюки вільно пропускали схожі за конструкцією евакуатори з шанців, які уже були захоплені гетами.
«Добре, що я дострілив усіх тут, немає кого рятувати», — промайнула думка в голові Івана під акомпанемент одночасного залпу сколотів по одному з танків Імперії Сонця. Лазер від залпу Сколота нарешті зміг пропалити важку броню танку, з нього висипався сніп іскор, і башта заклякла в одному положенні. Бій перейшов від рукопашного бою до перестрілок із кулеметів. Через голову один за одним снували дрони, намагаючись уразити ворожі цілі. Причому від ударів зверху сердюків захищали стаціонарні пускові дронів-перехоплювачів. Сердюки з легкої піхоти винесли чималі ящики з трубками, в які заряджали маленькі дрони та стріляли з них пневматичними снарядами. В умовах вакууму для цього не треба було багато вибухової енергії. Імперці сфокусували свої дрони по перших шеренгах гетів та по двох сколотах, які продовжували заливати мельтою позиції ворога із мельтометів. Але й плазмові скоростріли сонячників не були внакладі: більше третини сердюків, які виходили з десантних капсул, потрапляли під їхній вогонь і зазнавали уражень. Коли в шанці, де сиділи Іван із Кирилом, накопичилось із десяток сердюків, їм надійшла команда від сотника просуватися далі під прикриттям дуболомів і зайняти другий рубіж оборони противника.
Першими з траншеї вискочили п’ять дуболомів та, прикриваючись щитами, запустили по декілька списів-джавелінів із прикріпленими мінами ПП-15. За ними тут же вискочив десяток звичайних термінаторів. Іван бачив, як дрони один за одним уражали цілі десь попереду нього, а потім щось здетонувало метрів на двадцять угору, розкидавши разом з уламками шматки тіл імперських космічних піхотинців. Не встигли дуболоми досягти краю другого кільця оборони, як звідти вискочили саманаки, розрядили свої револьверні плазмові карабіни впритул по дуболомах та, оголивши силові катани, прийняли рукопашний бій. Один із гетських дубів від розряду плазми похилився на бік, спіткнувся об камінь та упав візором униз: на правому плечі виднілась величезна дірка, пропалена плазмою. З неї хмаринкою вискочило повітря, тут же замерзло й випарувалось під впливом сонця. Іван висадив усі десять пострілів зі свого лазерного самопалу в найближчого саманака, який уже зчепився з Гнатовичем у двобої. Чи зміг він пробити важку броню сонячника — хтозна, але за секунду Гнатович ударив своїм Бойовим Молотом із плазмовим ударником прямо по візору противника й загнав його голову поміж плечей. Потім повернувся до Івана, показав палець угору й побіг зустрічати наступних вузькооких, які все виходили зі своїх шанців і просто йшли лавою на ряди гетів. Іван почепив самопал на магнітний тримач на спині, витяг свою шаблю з піхов і кинувся в рукопашну, намагаючись атакувати противника свого розміру, або вдвох-втрьох насідати на одного саманака. У них були міцні візори, навіть після двох-трьох чітких ударів по ньому ті не розколювали його. Піхота ж простіша розгерметизовувалася значно легше. На цьому клаптику поверхні між двома рядами шанців утворився справжній середньовічний бугурт: стінка гетів, де уже змішалися обшитовані суперважкі термінатори поміж звичайних термосів та навіть стрільців-сердюків, билася фронтально з такою ж стінкою воїнів Імперії Сонця. Поверх голів раз за разом опускалися бойові молоти, чекани, шаблі та запущені джавеліни. У якийсь момент перестрілки навколо цього клаптику поля бою зупинились: обидві сторони дивилися на середньовічний класичний бій — кістка в кістку. Гетівська мюридська сталь проти чортзна-якої з Імперії Сонця. Силові агрегати сердюків ламали броню саманакам. Саманацькі вишукані катани прорізали суглоби бойових сердюцьких обладунків. Кожен хотів убити, воїни навіть забули про увороти від ударів та блокування чужих випадів. Кожен бив, щоб убити. Іван теж не відставав, та й діватися не було куди: затиснутий з усіх чотирьох боків, усе, що він міг, — це опускати свою шаблю на голови противника. Бортовий комп’ютер нещадно пищав про перегрів двигунів та про розгерметизації на руках. Противник не відступав ні на крок. Поранених та розгерметизованих виносили задні ряди, куди їх виштовхували товариші. Їх тут же вантажили на евак-боти та відвозили до медиків.
Патову ситуацію вирішив удар сотника сердюків. Він махав величезним дворучним плазмовим молотом, який блимав електричними розрядами та сипав іскри, пробиваючи обладунки. Проти сотника став битися ватажок саманаків. Його наплічні пластини були усіяні золотими шипами, краї візора облямовували дві сплетені між собою змії, теж позолочені. Бився він списом, який тримав над головою й штрикав ним у щілини на термінаторських скафандрах. Коли нарешті хаос бугурту звів їх разом — один проти одного. Ватажок сонячників різко штовхнув спис уперед і влучив прямо у візор сотнику. Скло й метал, виковані в Системах Мюриду, витримали, і спис зіскочив та від шаленої сили удару пролетів далі, за спину сотнику. Той встиг схопити його за древко й щосили смикнув на себе. Велетенський синій саманак похитнувся вперед і нахилив голову, щоб утримати рівновагу. Удар сотника плазмовим дворучним молотом (який той уже тримав однією рукою) прийшовся прямо у вершечок шолома. Весь розряд плазми вибухнув у той же момент і загнав голову саманака поміж плечей. З пробоїни вилетів величенький стовп крові, перемішаний із киснем скафандра, тут же замерз та випарувався на сонці. Вокс-канал розірвав переможний тваринний клич сотника, який підтримали товариші.
— ЗА СІЧ ТА ЛУГ! — проричав Іван у вокс, повторюючи бойове гасло сотен товаришів навколо.
З потрійною силою та відвагою лава сердюків кинулася в бій. Стали повертатися навіть ті сердюки, яких розгерметизувало і вони десь заливали свої пробоїни плекс-гелем.
Втрата свого ватажка похитнула бойовий дух вузькооких. Троє з них взяли його труп під руки й намагались витягти в задні ряди. Але сотник не відпускав свою здобич та продовжував вимахувати молотом на всі боки, дісталося навіть його джурам, які попали під гарячу руку, але, на щастя, без втрат серед своїх.
Саманаки та інші імперці відступили з імпровізованого середньовічного поля бою. Шанець пав, і його заполонили сердюки, що латали свої пробої й перезаряджали зброю. При спробах вийти з шанців для штурму останньої лінії оборони сердюки зустріли шквальний вогонь із плазмомету. Втративши з десяток піхотинців за одну атаку, сотник наказав відступити й закріпитись. Саманаки ж теж не могли перебігти галявину, де лежали десятки трупів, адже один зі сколотів був досі не підбитий і шматував мельтою всіх, хто висовувався на пів метра вище поверхні брустверу.
Невеличке затишшя в битві дало трохи часу сердюкам перевести подих. То тут, то там хтось прострілював зі свого лазерного самопалу. Інколи дрони заходили в піке, атакуючи як гетів, так і сонячників, але без відчутних змін у силах сторін.
Становище для сердюків було складнішим, ніж для осадних військ Імперії Сонця. Штурмові сотні мали обмежену кількість запасів кисню, набоїв та елементів живлення для космічних піхотинців. Імперці сиділи на місяці давно й змогли облаштувати навіть підземні бункери для перебування людей, а от сердюки прилетіли в капсулях, які навіть самі не могли піднятися назад на орбіту. Тож рано чи пізно саманаки могли просто взяти гетів змором та перебити їх, коли тим уже не буде чим відстрілюватися.
Патову ситуацію, яка з кожною годиною ставала все гіршою для Федерації Гетьманату, вирішили четверо гайдуків-термінаторів, які якимось дивом опинилися на поверхні, підійшли до шлюзу з тилу та змогли проникнути всередину укріплень.
— Готуймося! Нам на допомогу прийшли гайдуки, вони почали штурм дверей шлюзу, тож відволічуть трохи сил від нас. Але головне — ці кляті плазмомети зараз виведе з ладу четвірка героїв, які уже проникли в їхні бункери й трішки покромсали вузькооких. Як тільки плазмомет, який вони уже захопили, заговорить по саманаках у спину, всі піднімаємося й ідемо на останній штурм! — голос курінного Дмитра Величка звучав надзвичайно бадьоро та весело, незважаючи на уже суттєві втрати серед сердюків та складну ситуацію, в якій опинилися передові загони термінаторів.
Іван протиснувся через товаришів у шанці до Гнатовича. Той десь роздобув здоровенний спис саманаків та, схоже, вирішив в атаку йти з ним.
— О! Іване! Ти ще живий! — Гнатович хотів ляснути свого колишнього джуру по плечу, але механізм підняття лівої руки був пошкоджений, і рука змогла лише смикнутися вгору й тут же впасти вниз. — Гнатович! Добре тебе потріпали, ти хоч не витікаєш? — Іван роздивлявся обладунок дуболома, який мав три видимі пробиття — чи то снарядом, чи то списом. — Та вже все добре. Мої залили плексом пробиття. Трішки втратив крові навіть, але тримаюсь. Зараз останній бій — і додому поїдемо!
Як доказ його слів, у вокс пролунав свист курінного та коротка команда:
— Готовність!.. ПІШЛИ!!!
Незважаючи на заборону користуватись воксом для передавання криків та іншого мотлоху в ефір, весь радіоканал вибухнув лайкою, криком та вигуками Федерації Гетьманату.
Дуболоми, ще кричачи щось у вокс, першими вискочили на галявину, де лежали їхні полеглі побратими, та з усієї сили помчали на ворога. За ними, ледь встигаючи, бігли декілька сотень сердюків та термінаторів. Поверх голів сколот почав рясно обкладати амбразури, не даючи ворогу підняти голову. Як і обіцяв курінний, плазмомет, який наробив багато горя, почав стріляти, але всі черги влучали в спину саманакам. Серед них почалась справжня паніка: з кожним пострілом величезні шматки плазми розрізали навпіл легких піхотинців. У груди Івана ударили одночасно два лазерних постріли, пластини тріснули, але розгерметизації не відбулося. Іван спіткнувся об труп сердюка, у якого була начисто відсутня голова та шолом із шийним захистом. Спершись на шаблю, він піднявся й продовжив бігти до укріплень. У коридорах, куди змогли заскочити дуболоми, почалась справжня різанина. Саманаки зрозуміли, що щось негаразд відбувається з тилом, і що їх уже не прикривають важкі плазмові скоростріли.
За двадцять хвилин було взято в полон останнього саманака, що погодився здатися. Інші ж стояли до кінця та билися як леви.
Іван сів, захеканий, на якийсь стілець, що стояв посеред проходу. Щойно бій скінчився. Його шабля зазубрилась об обладунки сонячників. На спині висів лазерний самопал, жерло стволу було розпеченим. Він вистріляв усі п’ять батарей, поклавши чимало ворога. Навіть шабля напилася трохи крові. Зайчики від неї відбивались і весело грали на візорах зарізаних імперців, які густо лежали по всій території навколо входу у шлюз. Іван навіть не помітив, як евак-бот, швидко рухаючись, за спиною у нього потягнув Гнатовича до госпітальної капсули. Із лівої руки під плечем у нього виступала потроху пара повітря — розгерметизація. Сам же дуболом уже не рухався. Лише коли його знайшов Кирило, Іван вийшов із оціпеніння та підвівся.
— То що, ми перемогли? — спитав Кирило, дивлячись навколо варп-станції.
— Так, але мені здається, — Іван засунув шаблю в піхви й упорснув собі стимулювальних медикаментів у респіратор, — це лише початок.